КОПИЧИНЦІ Площа Ринок в період ІІ Світової війни

Історія

Копичинецький повіт

   Копичинецький повіт — адміністративна одиниця Тарнопольського воєводства у 1921—1939 році. Територія сучасного Гусятинського району.
   В австро-угорський період повітовим центром був  Гусятин, але внаслідок серйозний руйнувань Гусятина, після Першої світової війни адміністративний центром стає місто Копичинці. Його населення становило 8 000.
   Територія повіту становила 871 км². Населення станом на 1921 рік було 85 991 осіб, за іншими даними 85 000 осіб.
   Копичинецький повіт розташований на південному сході воєводства. Зі ходу по річці Збруч проходив кордон з Радянським Союзом. На півночі повіт межував з Скалатським і Теребовлянським, на півдні з Чортківським і Борщівським повітами.
   Під час перепису 1931 року, 88 614 мешканців визнали своєю рідною мовою:

     українську — 45,196 осіб — 51.0 %
     польську — 38,158 — 43.1 %
     Мову їдиш — 5,164 — 5.8 %
     іншу — 96 — 0.1 %

Видатні люди Копичинець

Осадца Таня

( рік народження 1926 )

   Мистець української писанки. Народилася 31 січня 1926 року в Копичинцях. Дитячі роки провела в Польщі, але влітку перебувала в родинному місті. Під час Другої світової війни проживала в Німеччині. В 1959 році емігрувала в США (м.Трой).Досліджуе мистецтво української традиційноі писанки. Автор біля двох тисяч писанок.

   Учасник багатьох групових виставок. В 1991-1993 роках іі твори вперше були показані на пересувній виставці на Украіні.

   Виставка творів А.Перейми та Т.Осадци експонувалися в Тернополі (квітень 1992). В 1992 та 1993 роках Т.Осадца була учасником світового Конгресу писанкарів у Киеві.

З історії Копичинець

Перші ремісничі цехи

   Уже з часів укріпленого центру в місті, почали успішно розвиватися ремесла. Беруть свій початок цілі родини ремісників - династії міста. Це - Сторожинські, Мараки, Стадники, Гречки, Кушнірі, Обертанці, Пендзіволи, Елеєві, Опирі, Росоловичі, Волошини і т.д. Серед ремісників згадуються такі професії - муляри, бондарі, ковалі, кушніри, шевці, кравці, римарі, стельмахи, гончарі, мельники, суконники, каретники, пекарі, сідлярі, різники, цукорники, цирульники.
За неповними даними у 1505-1526 рр. в Копичинцях були ремісники 26 професій. В цей час міське право одержали 66 чоловік.
   У 1526-1563 рр. ремісники понад 25 професій були об"єднані в 12 цехів, але пізніше від цеху кушнірів відділилися чинбарі і створили свій власний цех.Через деякий час з"явилося ще більше нових цехів римарів, цирюльників, бондарів і т.д.
   Слід відзначити, що спеціалізація ремесла значно підвищувала продуктивність праці, поліпшувала якість продукції, сприяла подальшому суспільному розподілові праці між окремими ремісничими професіями.
   Звідки відомо нам про ремісничі організації Копичинець, тобто про їхні цехи? Перш за все, із цехових статутів. Найбільша їх кількість належить до кінця XVI - XVII століття.
   Саме завдяки їм нормувалася виробнича діяльність ремісників, якість і кількість продукції, ними виготовленої, збут готових виробів, купівля сировини, порядок використання робочої сили учнів і підмайстрів, права і обов"язки майстрів тощо.
   Саме на основі даних, взятих із ремісничих цехових статутів, давніх копичинських ремісників можна поділити на такі окремі групи в залежності від того, як саме вони були зв"язані з ринком. Наприклад, перша група працювала повністю для потреб свого міста. Це - різники, пекарі, цукорники, кравці, шевці. Друга переважно виготовляла таку продукцію, що йшла за кордон. Це - золотарі, сідлярі, калитники. І, нарешті, третя - ремісники усіх інших професій. Вони робили, як для потреб свого міста, так і вивозили свої вироби в інші міста і села, але тільки в межах своєї держави.

Яромир ЧОРПІТА

Видатні люди Копичинець

Ласовська Євгенія ( 1906 – 1967)

   Професійна оперна співачка. Народилася в Копичинцях, в сім’ї урядовця – залізничника. Батько Константин Лісовський відзначався чудовою музикальністю, керував церковним хором в Копичинцях. Цю любов до музики передав дочкам Ользі та Євгенії.
   Комісією « Звйонзек артистів сцен Польських» у Варшаві була ангажована як примадонна до оперного і опереного театру у Бидгощі, де співала головні ролі в « Осінних маневрах», « Бал в опері», « Вікторія і Цезар».
   В 1931 – 1933 роках виступає в театрі Вільно в головних ролях оперет  «Ясноволосий циган», «Країна успіху», «Царевич», «Чар вальса Паганіні», «Гарна Олена» та ін. У 1941 році вийшла заміж за великого співака Скала-Старицького і виїхала до Відня. Тут повністю присвячує себе чоловікові.
   Померла в 1967 році.

Видатні люди Копичинець

ЗАРЕМСЬКА Марія
( рік народження 1939)

Відома вишивальниця . Народилася в 1939 році в Копичинцях. Навчалася в Чортківському педагогічному училищі та Львівському університеті на філологічному факультеті. Працювала вожатою в Копичинській СШ вчителем російськоі мови і літератури в школах Ялти і Тернополя. Нині проживае в Киеві. Скатертини, серветки, доріжки, рушники, чоловічі сорочки , жіночі блузки і плаття майстрині експонувалися на багатьох виставках декоративно-ужиткового мистецтва. В Тернопільській картинній галереї у жовтні-грудні 1985 року проводилася виставка 75 вишивок і зразків одягу, а 19 грудня – зустріч Тернополян з автором. Наступний вернісаж відбувся у 1990 році.

Видатні люди Копичинець

ВШЕЛЯЧИНСЬКИЙ В’ЯЧЕСЛАВ (1847 – 1896)

   Український і польський піаніст, композитор, диригент, педагог. Народився 1847 року в Копичинцях. Музики навчався у Зибальда в Тернополі, потім в консерваторії Галицького музичного товариства у Львові. З 1987 по 1896 роки – професор цієї консерваторії. В 1876 – 1887 роках – засновник, директор і диригент симфонічного оркестру та хору польського товариства «друзів музики», з 1878 року працює в музичній школі Тернополя. Автор фортепіанних творів, солоспівів, есе «Про життя і творчість Фредерика Шопена» (1885), «Адам Міцкевич у музиці» (1888). Серед учнів Вшелячинського і наш великий композитор Денис Січинський.
   Помер 12 листопада 1896 року.

Видатні люди Копичинець

Лисий Володимир (1892-1966)

   Адвокат, публіцист, громадсько-політичний діяч. Народився 1892 року в Копичинцях. Працював адвокатом в Тернополі, заступником голови Української Радикальної партії, був співавтором виборчої ординації до сойму ЗОУНР та коментаря до неї. Автор правничих розвідок і коментарів.
   Помер 1966 року в США.

З історії Копичинець

Збереглися документи, датовані жовтнем 1852 року, в яких вчитель цієї школи Герасим Созанський жалівся окружній владі Чортківської округи (знаходилася в місті Заліщиках), що польський священник Юзеф Корановський, який ніс відповідальність за цю школу, не давав належних йому за роботу 12 центнерів зерна, згідно офіційним зобов"язанням від 21 серпня 1816 року, коли тільки планувалося створити в місті школу. Прикладів такого ставлення з боку польських властей щодо навчання дітей з українських родин чимало. Хоч і небагато тоді було серед українців людей, що хоча б вміли читати і писати, та навіть і тих не брали поляки на роботу, пов"язаною з розумовою працею, а тільки на важку, фізичну. А в управлінському апараті міста, в дворах польських магнатів працювали люди інших національностей: поляки, німці, євреї, чехи, угорці, деякі з них, зовсім неписьменні.
    Так було і тоді, коли стали Копичинці у 1863 році повітовим містом. З того року збереглися в документах такі відомості: "До Копичинецького повіту належитть 28 сільських громад, три міських, пізніше - 25 сільських у зв"язку з об"єднанням деяких з них і три міських.
   Першим головою повіту (тобто старостою) був Олександр Ленчевський, а наступними - Юзеф Лєвіцький, Тадеуш Борнянський, Яків Хрущевський та інші. Суд в Копичинцях підпорядковувався Окружному Судові у Тернополі, поліцейський або жандармський відділ мав також "начальство" у Тернополі. Поштовий відділ підпорядковувався вищестоящому у Заліщиках, де тоді містився центр Округу.
   До речі, в Копичинцях постійно були готовими для зміни 12 пар поштових коней, яких впрягали в спеціальні поштові карети, так звані "диліжанси" і які розвозили пошту по всьому Округу. Таких "поштових центрів" в Окрузі нараховувалося тоді близько 7-9.

З історії Копичинець

   У 1688-1710 і 1743 рр. власниками Копичинець стали нові люди, спочатку Семен Баворовський, а потім Людвік Каліновський. У 1700-х роках Копичинці складалися з таких головних частин Кабівці. Кардашівка. Гора-Мараки і Кутець. До укріпленої частини міста належали у той час Баворівщина, Ксєнжина, Котівка з Теклівкою і Бетьки.
   У цей час тут було збудовано ще одну церкву Чесного Хреста і посвячено її якраз в день свята - 27 вересня 1647 року. В часи визвольної війни костьол і замок були знищені, аж у 1743 році власник міста Людвік Калиновський почав будувати новий костьол, але завершено будівництво тільки в 1802 році.
   Після першого поділу Польщі у 1772 році Копичинці опинилися в складі Австрійської монархії. Тодішній власник міста Матій Баворовський одержав титул барона. У 80-х роках вісімнадцятого століття в місті нараховувалося понад 400 будинків, в яких проживало понад 2 тисячі чоловік. Українці становили 60 відсотків, поляки - близько 18-ти, а решту - євреї.
  Пізніше в 30-х роках дев"ятнадцятого століття в Копичинцях було вже 430 будинків, з них 85 єврейських. В ті роки. зокрема у 1823 році в місті відкрито школу. Спочатку в ній навчалося 12 дітей,  але поступово їх кількість збільшувалася. 1828 р. - 21, 1833 - 26, 1837 - 36, 1841 - 48. 1852 - 73. 1856 - 77, 1860 - стало 53. Слід підкреслити, що в 1860 році було зобов"язаних ходити до школи 200 дітей, але через побутові умови і злиденне життя їх ходило всього 53.

КОПИЧИНЦІ Легенда"Червоне замчище"

    У Копичинцях, в тому місці, де річки Стрілка і Крутилів зливаються й утворюють Нічлаву, отут у міжріччі на горбі в давнину стояв панський замок. Чомусь називали його червоним.  Розвалини замку ще були піввіку тому, тепер все заросло травою.
   ... У замку, оповідають, колись давно проживав лютий пан. За найменший непослух чинив він тяжкі муки над селянами, а навіть стинав декому голови. Пан задоволено дивився на людські муки, та все промовляв: "Таке бидло, пся крев"... Місце страти не висихало, а червоніло від кpoві.
   Одного разу підданий слуга Каб підняв селян на бунт проти пана, але був схоплений. Після жорстоких катувань пан наказав посадити Каба на паль. Перед смертю Каб звернувся до пана, щоб той дозволив йому докопати початку криницю. Пан дозволив. Вивели Каба із замку. Копнув він лопатою раз, другий — і потекла чиста-чиста водиця. Тоді ще копнув в інших місцях долини — і почала бити струмком джерельна вода. Навколо нього, хоч здалеку, стояли у смутку з понуреними головами селяни.
   — Ото вам, людоньки добрі, оставлю після себе чисту джерельну воду на пам'ять, більше вже нічого для вас я не в силі зробити. Бувайте здорові! — проронив Каб.
   Страшна була кара Кабові. Тягли його волами по землі до замку. Загострений паль врізався в тіло Каба, він стискав зуби і мовчав. Закопали паль, на якому конав невинний підданий пана. Задоволений помстою пан вже конаючому сказав відрубати руки, виколоти очі на пострах іншим. Одна бабуся заплакала гіpкo і промовила стиха:
   — То ще не знати, чи матиме пан легшу смерть, ая, дітоньки, бо треба на світі жити з правдою і по правді...
   Поховали Каба за дозволом пана на горбі, недалеко криничок, які покійний викопав. А джерела Кабові й донині б'ють чистою смачною водою, що тече далі струмком. Місце це звуть Кадубом, дехто каже, що ті джерела — то Кабові сльози. А близький присілок там же, на краю Копичинець, називають Кабівцями. Отака, бачите, осталася пам'ять по Кабові.

   ...А ще забув оповісти, як син Каба помстився панові за батька. Ото слухайте... Коли вельможний панисько полював у лісі, то син Каба вискочив з-за дуба і скалічив ненависному шляхтичеві ноги. Рани почали гноїтися, і знaxapі відрізали йому ноги, так що пана возили у візочку. Він стогнав, а в снах бачив конаючого Каба, спросоння кричав, немав ніколи спокою. Бо ж, звіснo, чужою кривдою довго непроживеш. Селяни спалили замок дотла У тому вoгні й згорів пан, бо безногий був і не зміг врятуватися. Довго, кажуть, десь півроку, гopів і димів замок, горіла цегла, камінь, горіла й земля. А місце на площі, де страчували селян, просякле кілька мeтplв кровою, горlло високо-високо червоним вогнем, аж до хмар. Коли, звіснo, горить людська кривда полум'я надто червоне і згасити його годі.
   Люди здалеку дивилися на вогонь, клякали на землю і молилися, були заспокоєні, що згоріло панське кодло і вже не прийде до замку інший панисько.
   Кроваве місце катувань невинних хлопців у замку ще   довго гopіло. Що не робили селяни, а згасити вогню чомусь немогли. Десь опівночі з потрісканих шпар землі знову й знову появлявся вогонь і червоно горіла кров. Аж один молодик догадався: приніс з Кабових джерел води і нею нарешті погасив той вогонь.

В Копичинцях було два замки

В Копичинцях колись було два замки. " Червоний замок” або "Замчисько” у межиріччі потічків Стрілки і Крутилова, як свідчать архівні дані, збудований у 1600 році. Фортеця була побудована на природному підвищенні, оточена високим земляним валом, що відокремлює майже 2 гектари. З північного, східного та південного боків замок омивали води річок і ставка, із західного тягнулися штучні рови. Оскільки він був зведений із червоного каменю, то називався "Червоним замком”. Коли через Копичинці у 1672 р. проїжджав мандрівник Ульріх фон Вердум, то він записав "... замок лежить на боці, зовсім опустілий” Замок шляхтича Бествінського (збудований у VII столітті) знаходився на місці теперішнього парку над ставом. До 1949 р. тут ще була кругла оборонна башта, що залишилась від старого замку, та руїни палацу панів Баворовських, що стали власниками Копичинець (1688 р.) і збудували для себе розкішний палац, залишивши оборонні стіни огорожі та башту, яка доповнювала новий архітектурний ансамбль. У 1917 р. російські солдати знищили палац.

З історії Копичинець

Давнє поселення було також на горбі біля Котівки - приблизно VII - VIII століття. Слід сказати, що в Кабівцях знаходилася одна із найдавніших осель і був там палац боярина Твердатича, що збудував найстарішу на території міста церкву св. Миколая, яка під час нападу на поселення монголо-татар була ними цілковито знищена. Пізніше там жив боярин Кабице, від імені якого й утворилася назва Кабівці.
   У 1340-1434 рр. на території міста відбувалися бої між поляками, литовцями і угорцями. В час заснування міста Бествінським у 1443 році тут була створена поляками спільна парафія, що об"єднувала польське населення Копичинців і Коцюбинців під назвою "Копцінум-Кочубінум".
   У той час Бествінський вирішив змінити своє прізвище на Копицінського. На Горі Мараки українське населення збудувало собі другу церкву св. Рождества. Коли у 1564 році місто Копичинці одержало магдебурське право, тут було вже декілька десятків ремісників різних спеціальностей: гончарів, ковалів. ткачів, шевців, кравців, римарів, стельмахів, кушнірів і т.д.
   Декілька років - у 1605, 1607, 1613, 1616, 1623 і 1626 рр. місто було дуже знищене внаслідок нападу на нього татар і турків. Було знищено тоді замок, костьол, церкви, понад 700 молодих хлопців і дівчат стали здобиччю загарбників.
У 1648-1649 рр. жителі Копичинець брали активну участь у визвольній війні під проводом великого гетьмана Богдана Хмельницького. Очолював загін місцевих ремісників коваль Клим Опир, а пізніше - римар Гнат Росолович.

З історії Копичинець

Територія сучасних Копичинець заселена дуже давно. Первісні оселі появилися тут ще в IV-II тис. до нашої ери. В ранній добі нашої історії тут жили племена дулібів, що були під владою Києва. Пізніше ці землі належали до Теребовлянського, а потім до Галицького князівств. Пережили ці землі і страшне монголо-татарське нашестя. Були в складі Литовської, а пізніше Польської держав. Початок XV століття позначився широким наступом польської шляхти на ціле Поділля, особливо на західне.
В роки правління короля Сігізмунда II ці землі були передані шляхтичеві Людвікові Бествінському, що був родом з польського міста Бествіни. У лісі він побудував укріплену фортецю, так званий "оппідум", що був оточений водою ставу. Залишки давніх глиняних черепків, сокир, веретільних головок, знайдені при оранці землі, вказують на те, що окремі міста були тісно між собою зв"язані. Маються на увазі Кабівці, Гринівська, Рудка, Мандриків Горб, Гайворони, Кардашівка, Швайчина, Прохівці, Гавришева, Ксєнжина, Бетьки, Гора-Мараки, Кутець, Сєнявщина, Лудеччина, Людвиччина, Голодиївка, Підвишенці, а також молодші за віком - Калинівщина і Баворівщина.