продовження
У 20–30-х рр. внаслідок загальної кризи світової економіки еміграція українського населення в країни Північної та Південної Америки порівняно з кінцем ХІХ ст. і початком ХХ ст. значно зменшилась. У 1927–1938 рр. з Польщі емігрувало 1,3 млн. осіб, в тому числі з Західної України – 33,2 тис.. Однак, якщо еміграцією було значно ширше охоплене польське населення, то заокеанською, безповоротною – переважно українське. У 1927–1938 рр. на сезонні заробітки з Польщі виїхало 53,8 тис. осіб, а з Західної України – тільки 33,2 тис., що становило 4,5 % сезонної еміграції. Зате з 77,8 тис. осіб, які назавжди виїхали з Польщі, на територію Західної України припадало 30,9 тис осіб, тобто майже 40 % всіх сезонних емігрантів. За даними еміграційної комісії, до кінця 1928 р. з Польщі емігрувало до Канади 100 тис. Сільськогосподарських робітників, 500 службовців та 1 тис. родин фахівців різних спеціальностей. З цієї кількості на Львівське, Станіславське, Тернопільське, Поліське і Волинське воєводства припадало 6,5 тис. сільськогосподарських робітників, 290 службовців і 545 родин осіб різних спеціальностей, тобто більше половини всіх тих, хто виїхав з Польщі до Канади. Протягом 1936–1938 рр. у країни Північної та Південної Америки виїхало зі Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств 13,7 тис. осіб, в тому числі 11,3 тис. етнічних українців та представників інших національностей, що проживали на території Галичини.Вимушену еміграцію стимулювала дискримінаційна аграрна політика уряду Польщі. Підкреслимо, що на українських землях парцеляція мала відкрито осадницький характер. Упродовж усього міжвоєнного часу польські урядові кола здійснювали парцеляцію у Східній Галичині і Західній Волині з метою забезпечення землею насамперед польських осадників і місцевих польських селян, а вже потім – місцевого українського селянства.
Власне, земельний голод значної частини селянства та потурання уряду зловживанням та спекулятивним махінаціям навколо парцеляції створили сприятливі умови для земельних магнатів і парцеляційних товариств – ціни на землю у східних воєводствах зросли з 17 американських доларів за гектар в 1920 р. до 140 доларів у 1928 р.
У сільському господарстві Галичини поляки виступали, перш за все, як великі землевласники. З прийняттям закону про земельну реформу вся державна влада від сейму й уряду до повітових властей запрацювала на здійснення сільськогосподарської колонізації Східної Галичини і Західної Волині. Сеймова ухвала передбачала створення Державного парцеляційного фонду, який перебував у розпорядженні Головного земельного управління. Справами колонізації безпосередньо займався відділ, створений при Міністерстві рільництва. З 1923 р. загальне керівництво і контроль за виконанням земельної реформи здійснювало Міністерство аграрних реформ, а на місцях – окружні і повітові земельні управління та комісії.
Майже половина польських осадників, які прибули у Східну Галичину, придбали землю у Тернопільському воєводстві, де ціна на неї була значно нижчою, ніж у Краківському воєводстві чи в західних повітах Львівського. Новоприбулі походили частково з Сілезії, південних повітів Кельцького й Люблінського воєводств. Значний прошарок серед них був неземлеробський, «без капіталу, без знання сільськогосподарської техніки і без того ідеального зв’язку і любові до землі, яку має український селянин».
Зі Львова колонізаційний потік спрямовувався в західному та південнозахідному напрямі, де виникли господарства польських поселенців. Осадники селилися здебільшого компактно, переважно на кращих землях поблизу міст, залізниць, комунікацій. Найбільш масовими були поселення по лінії Перемишль – Мостиська – Львів. В околицях Перемишля існував й інший напрям поширення осадницьких господарств: Перемишль – Добромиль – Хирів – Самбір – Рудки – Комарно. На захід від Львова маємо два вектори польського осадництва: Синява Ярославського повіту – Любасів – Рава-Руська – Белз – Сокаль і Римарів – Балігруд – Більче. Значний приріст польського населення за рахунок аграрної колонізації спостерігався у Перемишлянському повіті, де до 1934 р. було створено 861 осадницьке господарство, у Сокальському – 798, Яворівському – 306, Мостиському – 264, Рудківському – 224, Самбірському – 225.
Наталя Коростіль
Немає коментарів:
Дописати коментар