середа, 19 травня 2010 р.

СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ АГРАРІЇВ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. польські війська, спираючись на допомогу Англії, витіснили УГА за р. Збруч і окупували всю територію Східної Галичини (від лютого 1919 р. – Західна область УНР). 25 червня 1919 р. делегації країн Антанти ухвалили рішення, згідно з яким вони визнали за Польщею право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Рішенням Антанти від 14 березня 1923 року Галичина остаточно ввійшла до складу Польщі. Порушуючи принцип самовизначення націй, країни-переможниці все ж наполягали на тому, щоб Польща зобов’язалась (хоча б формально) надати українському населенню краю автономію. Територія Східної Галичини, яка нараховувала 47 повітів, 102 міста з 240,8 тис. мешканців, а також 1003,1 тис. сільського населення, опинилася під владою Другої Речі Посполитої.
Упродовж першого періоду колонізації (14 вересня 1919 р. – 30 червня 1920 р.) на 6 тис. га землі Східної Галичини було поселено 12 тис. польських родин (близько 60 тис. осіб) з етнічної Польщі. Згідно з рішенням Ради Міністрів від 23 березня 1921 р. і 26 квітня 1922 р. був створений фонд допомоги військовим осадникам. Щоправда, інфляція знецінила його. Щорічно виділялися різні суми для допомоги колоністам, однак вони були недостатніми для забезпечення умов нормальної праці на землі.
До січня 1923 р., що знаменував завершення другого етапу колонізації, на східних землях Польської Республіки оселилося 6 тис. польських родин, які прибули із Західної Галичини, приваблені сюди вигідними умовами, значними державними кредитами та іншими пільгами, що надавалися полякам під час колонізації «східних околиць».
Східні воєводства мали загалом сільськогосподарську орієнтацію. Близько 75 % українського населення становили селяни, 10 % – сільськогосподарські робітники. Особливістю регіону стало те, що тут переважали малоземельні та безземельні селяни. За даними офіційної польської статистики, у 1921 р. на території Західної України налічувалося 538 245 так званих «карликових» обійсть (розміром до 2 га), що становило 48,4 % загальної кількості господарств. Дрібних земельних наділів (3–5 га) налічувалося 32,6 %. На становище селянства впливав і низький рівень сільськогосподарської культури. Знаряддя праці залишалися технічно застарілими, часто використовувалося дерев’яне рало і соха, характерною була відсутність тягової сили: 44 % господарств не мали коней, 26 % володіли лише одним конем, 16 % не мали корів, а 55,8 % мали по одній корові. Важким тягарем на плечі трудівників села лягли воєнні руйнування, значна частина яких припадала саме на ці терени.
Починаючи від 1923 р. польський уряд йде на часткові поступки українським аграріям Галичини. Так, 24 березня 1923 р. сейм ухвалив тимчасово припинити військове осадництво, а 20 червня наступного року – закон, що давав право купувати землю на «кресах» не тільки полякам, а й особам інших національностей, за умови, що вони «не були покарані за злочини перед Польською Державою». У результаті серед тих, хто придбав землю на південносхідних територіях Польщі, налічувалося 75 % поляків і 25 % українців.
Через відсутність належної фінансової допомоги новоствореним господарствам з 1924 р. загальмувалося проведення військової колонізації. Польські економісти швидко переконалися, що розпочате військове осадництво не дає бажаних економічних і політичних результатів. Давалися в знаки непрофесійність колишніх військових, відсутність достатньої кількості інвентарю, технічних засобів.
Ухвалений 28 грудня 1925 р. польським сеймом закон про аграрну реформу передбачав продовження політики осадництва «на кресах». Вона мала і надалі становити складову частину економічної політики Польщі. Загалом впродовж 1919–1929 рр. в Західній Україні було створено понад 77 тис. господарств польських селян, котрі у власності мали понад 600 тис. га землі. За умов «земельного голоду» в краї така політика могла призвести, з одного боку, до погіршення становища корінного населення Східної Галичини, яка була головним осередком концентрації цивільних осадників, з іншого – до загострення міжнаціональних взаємин. Не могла послабити напруженості заохочувана польськими урядами еміграція звідси малоземельного та безземельного селянства. Слід також зауважити, що польська влада стимулювала виїзд українського населення в закордонні країни. Водночас вона стримувала еміграцію польського населення з території Західної України. 
Протягом всього міжвоєнного періоду польським урядом у Львівському, Станіславському, Тернопільському і Волинському воєводствах послідовно і планомірно здійснювалось поселення військових та цивільних колоністів. Цивільні колоністи, що вербувалися владою із польського селянства, купували земельні ділянки за ринковими цінами під час парцеляції (відповідно до закону про земельну реформу від 15 липня 1920 р.) й оселялися у Східній Галичині у 145 населених пунктах. Так, у Бродовському повіті Тернопільського воєводства були колонізовані села Рожнів, Ясенів, Корсів, Ремнів, Шнирів, Королівка, Нижня Кадлубиска.
 Наталя Коростіль
Далі буде 

Немає коментарів: