субота, 29 травня 2010 р.

Збройні сили світу на карті

Карта відображає кількість збройних сил в країнах світу. Кольорове табло в правій частині карти показує кількість солдат, відповідно тому або іншому кольору держави.

пʼятниця, 28 травня 2010 р.

СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ АГРАРІЇВ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ у 20-30-ті рр. ХХ ст.

  продовження
У 20–30-х рр. внаслідок загальної кризи світової економіки еміграція українського населення в країни Північної та Південної Америки порівняно з кінцем ХІХ ст. і початком ХХ ст. значно зменшилась. У 1927–1938 рр. з Польщі емігрувало 1,3 млн. осіб, в тому числі з Західної України – 33,2 тис.. Однак, якщо еміграцією було значно ширше охоплене польське населення, то заокеанською, безповоротною – переважно українське. У 1927–1938 рр. на сезонні заробітки з Польщі виїхало 53,8 тис. осіб, а з Західної України – тільки 33,2 тис., що становило 4,5 % сезонної еміграції. Зате з 77,8 тис. осіб, які назавжди виїхали з Польщі, на територію Західної України припадало 30,9 тис осіб, тобто майже 40 % всіх сезонних емігрантів. За даними еміграційної комісії, до кінця 1928 р. з Польщі емігрувало до Канади 100 тис. Сільськогосподарських робітників, 500 службовців та 1 тис. родин фахівців різних спеціальностей. З цієї кількості на Львівське, Станіславське, Тернопільське, Поліське і Волинське воєводства припадало 6,5 тис. сільськогосподарських робітників, 290 службовців і 545 родин осіб різних спеціальностей, тобто більше половини всіх тих, хто виїхав з Польщі до Канади. Протягом 1936–1938 рр. у країни Північної та Південної Америки виїхало зі Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств 13,7 тис. осіб, в тому числі 11,3 тис. етнічних українців та представників інших національностей, що проживали на території Галичини.
   Вимушену еміграцію стимулювала дискримінаційна аграрна політика уряду Польщі. Підкреслимо, що на українських землях парцеляція мала відкрито осадницький характер. Упродовж усього міжвоєнного часу польські урядові кола здійснювали парцеляцію у Східній Галичині і Західній Волині з метою забезпечення землею насамперед польських осадників і місцевих польських селян, а вже потім – місцевого українського селянства.
   Власне, земельний голод значної частини селянства та потурання уряду зловживанням та спекулятивним махінаціям навколо парцеляції створили сприятливі умови для земельних магнатів і парцеляційних товариств – ціни на землю у східних воєводствах зросли з 17 американських доларів за гектар в 1920 р. до 140 доларів у 1928 р.
   У сільському господарстві Галичини поляки виступали, перш за все, як великі землевласники. З прийняттям закону про земельну реформу вся державна влада від сейму й уряду до повітових властей запрацювала на здійснення сільськогосподарської  колонізації Східної Галичини і Західної Волині. Сеймова ухвала передбачала створення Державного парцеляційного фонду, який перебував у розпорядженні Головного земельного управління. Справами колонізації безпосередньо займався відділ, створений при Міністерстві рільництва. З 1923 р. загальне керівництво і контроль за виконанням земельної реформи здійснювало Міністерство аграрних реформ, а на місцях – окружні і повітові земельні управління та комісії.
   Майже половина польських осадників, які прибули у Східну Галичину, придбали землю у Тернопільському воєводстві, де ціна на неї була значно нижчою, ніж у Краківському воєводстві чи в західних повітах Львівського. Новоприбулі походили частково з Сілезії, південних повітів Кельцького й Люблінського воєводств. Значний прошарок серед них був неземлеробський, «без капіталу, без знання сільськогосподарської техніки і без того ідеального зв’язку і любові до землі, яку має український селянин».
   Зі Львова колонізаційний потік спрямовувався в західному та південнозахідному напрямі, де виникли господарства польських поселенців. Осадники селилися здебільшого компактно, переважно на кращих землях поблизу міст, залізниць, комунікацій. Найбільш масовими були поселення по лінії Перемишль – Мостиська – Львів. В околицях Перемишля існував й інший напрям поширення осадницьких господарств: Перемишль – Добромиль – Хирів – Самбір – Рудки – Комарно. На захід від Львова маємо два вектори польського осадництва: Синява Ярославського повіту – Любасів – Рава-Руська – Белз – Сокаль і Римарів – Балігруд – Більче. Значний приріст польського населення за рахунок аграрної колонізації спостерігався у Перемишлянському повіті, де до 1934 р. було створено 861 осадницьке господарство, у Сокальському – 798, Яворівському – 306, Мостиському – 264, Рудківському – 224, Самбірському – 225.
   Наталя Коростіль

вівторок, 25 травня 2010 р.

Копичинецький деканат УГКЦ

   Декретом № 143/03 К від 5 грудня 2003 року Бучацької єпархії Української Греко-Католицької Церкви  створено Копичинецький деканат, до якого входять такі населенні пункти:
   - м. Копичинці, села Коцюбинці, Жабинці, Чагарі, Гадинківці, Заремба, Оришківці, Майдан, Федорівка, Яблунів, Сухостав, Мишківці, Целіїв, Ст. Нижбірок, Н. Нижбірок, Крогульці, Котівка, Теклівка, Вигода.
   Деканом Копичинецького деканату призначено  о. Василя Погорецького.

середа, 19 травня 2010 р.

СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ АГРАРІЇВ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. польські війська, спираючись на допомогу Англії, витіснили УГА за р. Збруч і окупували всю територію Східної Галичини (від лютого 1919 р. – Західна область УНР). 25 червня 1919 р. делегації країн Антанти ухвалили рішення, згідно з яким вони визнали за Польщею право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Рішенням Антанти від 14 березня 1923 року Галичина остаточно ввійшла до складу Польщі. Порушуючи принцип самовизначення націй, країни-переможниці все ж наполягали на тому, щоб Польща зобов’язалась (хоча б формально) надати українському населенню краю автономію. Територія Східної Галичини, яка нараховувала 47 повітів, 102 міста з 240,8 тис. мешканців, а також 1003,1 тис. сільського населення, опинилася під владою Другої Речі Посполитої.
Упродовж першого періоду колонізації (14 вересня 1919 р. – 30 червня 1920 р.) на 6 тис. га землі Східної Галичини було поселено 12 тис. польських родин (близько 60 тис. осіб) з етнічної Польщі. Згідно з рішенням Ради Міністрів від 23 березня 1921 р. і 26 квітня 1922 р. був створений фонд допомоги військовим осадникам. Щоправда, інфляція знецінила його. Щорічно виділялися різні суми для допомоги колоністам, однак вони були недостатніми для забезпечення умов нормальної праці на землі.
До січня 1923 р., що знаменував завершення другого етапу колонізації, на східних землях Польської Республіки оселилося 6 тис. польських родин, які прибули із Західної Галичини, приваблені сюди вигідними умовами, значними державними кредитами та іншими пільгами, що надавалися полякам під час колонізації «східних околиць».
Східні воєводства мали загалом сільськогосподарську орієнтацію. Близько 75 % українського населення становили селяни, 10 % – сільськогосподарські робітники. Особливістю регіону стало те, що тут переважали малоземельні та безземельні селяни. За даними офіційної польської статистики, у 1921 р. на території Західної України налічувалося 538 245 так званих «карликових» обійсть (розміром до 2 га), що становило 48,4 % загальної кількості господарств. Дрібних земельних наділів (3–5 га) налічувалося 32,6 %. На становище селянства впливав і низький рівень сільськогосподарської культури. Знаряддя праці залишалися технічно застарілими, часто використовувалося дерев’яне рало і соха, характерною була відсутність тягової сили: 44 % господарств не мали коней, 26 % володіли лише одним конем, 16 % не мали корів, а 55,8 % мали по одній корові. Важким тягарем на плечі трудівників села лягли воєнні руйнування, значна частина яких припадала саме на ці терени.
Починаючи від 1923 р. польський уряд йде на часткові поступки українським аграріям Галичини. Так, 24 березня 1923 р. сейм ухвалив тимчасово припинити військове осадництво, а 20 червня наступного року – закон, що давав право купувати землю на «кресах» не тільки полякам, а й особам інших національностей, за умови, що вони «не були покарані за злочини перед Польською Державою». У результаті серед тих, хто придбав землю на південносхідних територіях Польщі, налічувалося 75 % поляків і 25 % українців.
Через відсутність належної фінансової допомоги новоствореним господарствам з 1924 р. загальмувалося проведення військової колонізації. Польські економісти швидко переконалися, що розпочате військове осадництво не дає бажаних економічних і політичних результатів. Давалися в знаки непрофесійність колишніх військових, відсутність достатньої кількості інвентарю, технічних засобів.
Ухвалений 28 грудня 1925 р. польським сеймом закон про аграрну реформу передбачав продовження політики осадництва «на кресах». Вона мала і надалі становити складову частину економічної політики Польщі. Загалом впродовж 1919–1929 рр. в Західній Україні було створено понад 77 тис. господарств польських селян, котрі у власності мали понад 600 тис. га землі. За умов «земельного голоду» в краї така політика могла призвести, з одного боку, до погіршення становища корінного населення Східної Галичини, яка була головним осередком концентрації цивільних осадників, з іншого – до загострення міжнаціональних взаємин. Не могла послабити напруженості заохочувана польськими урядами еміграція звідси малоземельного та безземельного селянства. Слід також зауважити, що польська влада стимулювала виїзд українського населення в закордонні країни. Водночас вона стримувала еміграцію польського населення з території Західної України. 
Протягом всього міжвоєнного періоду польським урядом у Львівському, Станіславському, Тернопільському і Волинському воєводствах послідовно і планомірно здійснювалось поселення військових та цивільних колоністів. Цивільні колоністи, що вербувалися владою із польського селянства, купували земельні ділянки за ринковими цінами під час парцеляції (відповідно до закону про земельну реформу від 15 липня 1920 р.) й оселялися у Східній Галичині у 145 населених пунктах. Так, у Бродовському повіті Тернопільського воєводства були колонізовані села Рожнів, Ясенів, Корсів, Ремнів, Шнирів, Королівка, Нижня Кадлубиска.
 Наталя Коростіль
Далі буде 

понеділок, 17 травня 2010 р.

субота, 8 травня 2010 р.

Аматорський театр на Тернопільщині

   Аматорські театри на Тернопільщині виникли на початку 18 століття завдяки діяльності товариства "Просвіта". В репертуарі колективів була українська класика та зарубіжна драматургія. Нині найвідоміші на Тернопільщині аматорські театри діють у Копичинцях,  Озерній (Зборівського району), Борщеві, Бучачі, Кременці та ін.
   Всього в області функціонують 640 театральних колективів (з них 335 дитячих), у тому числі 23 народних театри та 8 зразкових дитячих театральних  колективи,  5 театрів мініатюр, і 10 театральних студій;  621 гурток художнього слова (з них 335 дитячих), а також 121 художньо-освітній гурток (з них 30 дитячих).
                                                                                                                                           ТЕС

субота, 1 травня 2010 р.

Знаменні та пам'ятні дати Тернопільщини на 2010 рік

ТРАВЕНЬ

  3 травня 1890 р. у м-ку Будзанові, нині — с. Буданів Тере­бовлянського р-ну, народився письменник, журналіст і видавець Сома (Соломон) Моргенштейн. Помер 17 квітня 1976 р. у м. Нью-Йорку (США).
  6 травня 1935 р. у с. Лісниках Києво-Святошинського р-ну на Київщині народився актор, режисер, заслужений артист УРСР (1967) Анатолій Бобровський. У 1970-1999 рр. — режи­сер Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т. Шев­ченка. Помер 28 липня 2005 р.
  9 травня 1945 р. — день перемоги у Великій Вітчизняній війні.
12 травня 1865 р. у с. Довжанці Тернопільського р-ну наро­дилася перша жінка-лікар у Галичині Софія Окуневська. Похо­дила вона із старого українського роду, батько її був священи­ком. Молодій Софії пророкували блискучу кар'єру піаністки.
У 1885 р. вона склала екзамени за гімназійний курс при Львівській академічній гімназії.
У 1887 р. Софія вступила на медичний факультет Цюріхсь­кого університету, який закінчила в січні 1896 р., ставши пер­шою жінкою-лікаркою в Австро-Угорщині та першою на захід­ноукраїнських землях жінкою-українкою, що здобула універси­тетську освіту.
Померла 24 лютого 1926 р. у м. Львові. Похована на Лича- ківському цвинтарі.
15 травня 1910 р. у с. Озерянах, нині Борщівського р-ну, народився адвокат, доктор права й доктор філології, учений- славіст, професор Теодозій Гаєцький. Помер 10 квітня 1982 р. у м. Білоні, похований у м. Чикаго (США).